НАРИСИ З ІСТОРІЇ
ЛОХВИЦЬКОЇ ТА СЕНЧАНСЬКОЇ
КОЗАЦЬКИХ СОТЕНЬ

Лохвицький повіт утворився із частин трьох полків: Лубенського, Прилуцького й Гадяцького. До першого з них належали такі сотні, що потім увійшли в повіти: три Лохвицькі, дві Сенчанські, Чорнуська, Городищенська і Куріньківська; до Прилуцького – Варвинська сотня; до Гадяцького – Рашівська і дві Комишнянських. Майже у повному складі до Лохвицького повіту увійшли Лохвицька, Сенчанська, Чорнуська, Куріньківська і у більша частина Варвинської сотні, а решта з вище зазначених дали Лохвицькому повіту лише незначні ділянки території. Тому, обираючи сотні для розповіді про життя їх ватажків, які свого часу діяли у межах Лохвицького повіту, ми зупинилися на Лохвицьких, Сенчанських, Чорнуській, Куріньківській і Варвинській. Окрім того, про сотників нам пощастило зібрати більше матеріалу, незважаючи на те, що друкований матеріал, який має відношення до роботи, є лише в книзі О.М.Лазаревського «Опис Старої Маоросії», том третій, полк Прилуцьки. – К. 1902, с. 354-379, де вміщено відомості про сотників Варвинських.

У автора цього дослідження була можливість мати доступ до багатого зібрання рукописів О.М.Лазаревського в бібліотеці університету св. Володимира, за що він і висловлює вдячність В.А.Кордту, бібліотекареві університету. Крім того, автор щиро вдячний О.І.Левицькому і Н.П.Василенку за їх вказівки, поправки й доповнення, а також І.Ф.Павловському, з люб’язного посередництва якого автору була надана можливість користуватися справами архіву Полтавського дворянського депутатського зібрання. За надання довідок із цього архіву автор висловлює свою вдячність Н.Я.Федотову, Л.Н.Перекрестову й В.Н.Ковалевському.

Для більш ясного розуміння читачами, що недостатньо знайомі з історією своєї батьківщини, біографічних нарисів місцевої старшини, «Нарисам» передує короткий вступ, у якому є відомості про малоруські старовинні чини, коло їхніх обов’язків та ін., про адміністративне облаштування старої Малоросії, становище селян і т. ін. Окрім того, додається список полкової лубенської старшини, бо в нарисах життя сотників зустрічаються відомості про декого, хто діяв на просторах Лохвицького повіту, а також відомості про кількість міського й сільського населення Лохвицької сотні за 1721 рік.

На завершення автор просить у читачів вибачення за неповноту й уривчастість, а також за неточності й помилки, які можуть зустрічатися в «Нарисах», просячи всіх виправляти їх і доповнювати матеріал.

Лохвицька сотня, яка спочатку входила до складу Миргородського, а потім Лубенського полків, складалася із сіл, хуторів та інших поселень, що розташовувалися поблизу Лохвиці. Ріка Сула розділяла її на дві майже рівні частини, причому поселення розташовувалися переважно на її берегах. До складу сотні станом на 1740 р. входили такі населені пункти: с. Скоробагатьки, у яких на той час були церква й школа; села Риги, Венслави, Западинці (церква), Харківці (церква й школа), Безсали (церква), Бербениці (школа), Жабки (церква, школа та богадільня), Шмиглі, Івахники (церква, школа й богадільня), Голінка (церква й школа), Свиридівка (церква, школа та «шпиталь для старців»), Степуки, Яшники, Млини, Юсківці (церква й школа), Лука (богадільня), Білогорілка (церква й школа), Піски (церква й богадільня), Ручки, Токарі (богадільня), Брисі (церква й школа), Пісочки, Коновали. Хутори на той час було зафіксовано такі: бунчукового товариша Івана Піроцького, слобідка Андріївка графа Миниха, слобідка Павла Мартоса, хутір бунчужного товариша Якова Марковича, слобідка Погарщина генерального підскарбія Андрія Марковича й слобідка полковника Апостола (за «Ревізькою книгою Лубенського полку» 1740 р., наданою ун-тетом св. Володимира).

Близько середини ХVIII ст. Лохвицька сотня була поділена на дві, названі першою Лохвицькою й другою Лохвицькою сотнями, а в 1760 році з них була виділена ще третя сотня, названа з невідомих причин Янишпольською. Після скасування в 1782 р. поділу України на полки частини цих сотень разом із частинами Чорнуської, Городищенської, Куріньківської, Першосенчанської, Другосенчанської сотень Лубенського полку, Рашівської й Другокомишанської – Гадяцького, Варвинської – Прилуцького, – склали Лохвицький та Глинський повіти, із яких Глинський потім було ліквідовано.

Коли було установлено в Лохвиці міське ратушне самоуправління, не відомо; цілком можливо, що міщани самоуправлялися на засадах магдебурзького права ще з часів володіння Лохвицею князями Вишневецькими. В усякому разі є відомості (Шафонський, с. 593), що цехове впорядкування лохвицьких ремісників існувало вже в 1644 році, а розподіл ремісників по цехах звичайно вводився з магдебурзьким правом. Із одного універсалу, даного в цьому році ковальському цеху Ієремією Вишневецьким, видно, що Вишневецький, звільняючи ковалів від жнив, сінозаготівель, давання курей, гусей і дров, обклав кожного з них платою по золотому в рік. Звідси можна зробити висновок, що повинності лохвичан до свого власника були натуральні й лише ремісники платили грішми. При Хмельницькому вже зустрічаються достовірні відомості про те, що в Лохвиці, наприклад, в 1650 році, вже був війт, тобто існувала й ратуша, у якій розбиралися місцеві справи. Міська ратуша існувала до кінця XVII століття; прибутки її були дуже малі, до кінця полкового поділу Малоросії вони все більше скорочувалися. Так, наприклад, в 1740 році її належало лише 7 дворів у селі Ригах… Пояснюється це тим, що лохвицькі війти були людьми дуже малопомітними, при яких сотникам легко було відібрати в ратуші майже все, чим вона володіла, і тим звести значення війтів нінащо.

Обов’язки городового отамана полягали в стеженні за порядком на вулицях міста; взагалі їх служба носила поліцейський характер. Беручи до уваги те, що діяльність лохвицьких отаманів охоплювала район Лохвиці, наводимо їх список перед списком сотників. Андрій Михайлов (1657); Сава Гаращенко (1678); Іван Куцкевич (1679); Микита Мартиненко (1688, 1693, 1694); Федір Кравченко (1690); Михайло Лисогор (1702); Іван Яковенко 91710 – 1714)4 Василь Корнієнко (наказний, 1710); Данило Уманець 91715)4 Михайло Кирилович (1717, 1719); Іван Бузинський (1727); Роман Яковлевич (1728. 1732 – 33); Йосип Борисяк (1747); Павло Самур (1755).

Усі ці отамани були людьми малопомітними і про їхнє життя не збереглося ніяких свідчень; лише Йосип Борисяк виділився тим , що в 1755 році був наказним Лохвицьким сотником.

Лубенська старшина виконувати указ не поспішала, тому священик написав ще одну скаргу, після чого за справу взялися лубенський обозний Мартос і полковий писар Стефан Савицький разом із призначеними митрополитом духовними особами Фомою Збрізьким, протопопом пирятинським і чорнуським, Григорієм Рогачевським, намісником Лохвицької протопопії, і Петром Білкієвичем, священиком Лохвицької Миколаївської церкви. Слідство було розпочате в липні 1729 р. На суді Канторовський розповів наступне: «Минулого 1728 року, під час Великого посту, на шостій Вербній седмиці, в суботу Лазареву, він, п. Гамалія, прислав свого слугу й сторожа по нього, священика, з тим наказом, що якби не хотів добровільно піти до нього в двір, то і насильством узяти; і цей слуга, що прийшов у вівтар до нього, … такий указ об’явив. Тим приневолений він, священик, швидко прийшов у дім перед пана Гамалію з проскурою. Зараз його пан Гамалія, не давши і «Достойно єсть» відчитати, порвав за волосся і, поваливши на землю, загорнувши верхній одяг, карбачем став бити, а, відлупцювавши, сказав: «От тобі пам’ятне! Для чого ти в літургії на переносі братів моїх імена поминаєш, а мене пом’янути забув?» Крім цього, Канторовський скаржився, що Гамалія заволодів ґрунтом його тестя, який спочатку відданий був його тестем, священиком с. Безсали Матвієм, йому, Канторовському, а потім проданий Гамалії. При цьому Гамалія забрав «у грабунок за малу суму і товару тестевого четверо»… Хоча після скарги Канторовського гетьману Гамалія за ґрунт і худобу зі священиком помирився, однак ґрунт був повернений ним за копійки, та й «спустошений», а «товару» він і зовсім не повернув, «обіцяв не забороняти роковщину від людей відбирать – то і того не виконав»…

Гамалія виклав суть справи в дещо іншому світлі. Він говорив, що посилав слугу свого Ониська до священика в церкву для того, щоб той після літургії прийшов до нього на перемовини і для того, щоб з ним «горілки напитися й пообідати». Мовляв, з такою метою Канторовський за відсутності Гамалії приходив раніше в його дім і, не заставши господаря, сварився з його дружиною «за щепи, тестем його, Канторовського, йому, Осипу, дані».Гамалія не заперечував того, що слузі було наказано Канторовського привести насильно, якби він не захотів підкоритися його «проханню». Коли священик прийшов у панський дім і став кланятися, Гамалія, взявши за плечі, почав прихиляти його донизу, від чого Канторовський хотів «для пені» вдаритися об ослін, однак Осип наказав «не пеняючись» лягти додолу. Канторовський ліг. «І так, – продовжував свою розповідь Гамалія, – його, лежачого, разів з десяток або більше, загорнувши верхній одяг, ударив, а за волосся не рвав». Після цього Гамалія «казав» священику обідати, але він на обід «не соізволив, а, чарку горілки випивши, одійшов»… Коли слідчі запитали про причину такої розправи над Канторовським, Гамалія відповів, що бив його «з того гніву, що без нього приходив у його дім і з його дружиною сварився», а також за те, що під час служби Божої згадує імена всіх братів його менших і старших, а його імені не згадує. Причину неявки в Лохвицю на суд за першим позовом Гамалія пояснює бажанням примиритися з позивачем без втручання сторонніх осіб (за порадою значкового товариша Григорія Шаргородського), і нібито таке примирення відбулося за всіма статтями: і з приводу тестевої землі та худоби, і побоїв та безчестя в присутності багатьох людей, серед яких, між іншим, були отаман Назар Савченко й «школьник піддячий» Федір, причому примирення затверджене було видачею взаємних розписок. «І в тому примиренні будучи, – розповідав Гамалія, – один у другого на обіді й на учті бували, і на свята Великодні яйцями вареними радки били, і ті ж радки укупі їли…» Гамалія стверджував, що примирення відбулося повне і що він його нічим не порушував, так само як не забороняв брати з прихожан «роковщину».

Канторовський усе заперечував. Він запевняв, що Гамалія послав за ним не одного, а трьох слуг, що Гамалія одразу ж, як тільки він увійшов у дім, «порвав за волосся» й велів тримати його своєму чоловіку Дубу, але той відмовився, тому що «був тогди причастіє божественноє прийнявший». Священик сказав Гамалії: «Я сам лежатиму.» «Тогди його, за волоси держачи одною рукою, а другою закинувши одежу верхню, канчуком бив, а скільки раз ударив, двадцять чи більше, – того не упомнити»; і по тому бою хоч і казав чарку горілки випити, однак він, священик, сказавши, що «досить і твоїх почестей», пішов. Відносно примирення Канторовський казав, що воно досягнуте було лише з питань про землю й тестеву худобу, а про побої та прилюдне безчестя жодної згадки тоді не було. «А на Великоднє свято ходив він, Канторовський, за звичаєм у дім його, Осипів, вітати зі святом і там їв у нього, а на ранок він, Канторовський, просив до себе так Олександра, старшого брата, яко і його, Осипа, і меншого брата Федора» серед яких два останні в нього «кушали», а «радків» не били, тільки били крашанки, які в його домі, Канторовського, були…» Якби, говорить далі священик, Гамалія виконав свої обіцянки про повернення ґрунту й худоби та про «роковщину», то він тоді ж вибачив би йому за побої та безчестя, але «роковщина» йому давалася у попередньому розмірі тільки протягом двох тижнів після примирення, а потім Гамалія віддав наказ, який прочитав у церкві отаман с. Безсал Микита Савченко, щоб «роковщина» виплачувалася в значно меншому розмірі. Коли Канторовський питав його відносно цього наказу, то Осип казав, що він відданий його братами, у той час коли останні від нього відреклися; окрім того, Савченко говорив, що наказ був складений Осипом Гамалією. Своїх обіцянок про ґрунт і про худобу Гамалія теж не виконав, і коли Канторовський прийшов до нього, прогнав його, сказавши, щоб «одійшов геть і не доводив би до гріха», чому свідком може бути свояк Осипів, Іван Петренко.

Гамалія, виправдовуючись, посилався на Шаргородського, а «обидві сторони», Канторовський і Гамалія, – на свідчення Дуба, Савченка, Петренка й піддячого Федора. Із цих свідків Шаргородський говорив, що примирення відбулося й за побої; Дуб – що Гамалія Канторовського «за волосся не рвав і одягу верхнього не закидав», а бив його канчуком, взявши «за ковнір і нахиливши до землі»; Савченко – що указ про «роковщину» був прочитаний ним не за наказом Гамалії, а за порадою громади й що був він той самий, якого було складено в школі перед посвятою Канторовського в священики; Петренко – що свідком сварки між Канторовським і Гамалією він не був, а чув лише, як перший згадував про худобу після чого пішов в іншу «кімнату по горілку, яку коли виніс з кімнати, тоді цю ж горілку Осип і він. Канторовський пили»… Опитавши свідків, суд визнав Гамалію винним у нанесенні Канторовському побоїв і безчестя й присудив виплатити Канторовському 40 кіп грошей, худобу, четверо голів, у цілості віддати йому ж, ображеному священику, а питання про ґрунт як вирішене раніше примиренням не розглядати.

Не встиг гетьман одержати інформацію про слідство у цій справі, як Канторовський прислав йому нову «супліку», скаржачись у ній на те, що Мартос та інші слідчі не наклали на Гамалію пені за викопані прищепи та порубку лісу. «Особливо прошу вашу панську ясновельможність, – писав далі Канторовський, – щоб він, п. Гамалія, до церковних приходів не втручався, як зараз, скинувши потрібну людину, взявши 20 дубів, глухого і непідходящого до церкви поставив паламаря й наказав йому мене не слухати, до церкви тільки в неділю приходити й вікарія (хоча брат його старший Олександр Гамалія, державця того ж села половини, забороняє те чинити, одначе він не слухає) при церкві мені держати не допускає також; хто на церкву що дасть із грошей, то він собі забирає, а церква зовсім від того розоряється і вкрай бідніє». А на завершення Канторовський зі сльозами просив панську ясновельможність гетьмана видати високоповажний універсал, наказуючи йому, п. Гамалії, не втручатися до церковних справ, не забороняти «роковщину».

У відповідь на прохання Канторовського в Генеральній Канцелярії, яка на той час уже одержала матеріали цієї справи від лубенської старшини, було складено у жовтні 1729 року «листа» до Гамалії, в якому писалося: «Пане Осипе Гамаліє… Оскільки слідство виявило тебе в усьому винуватим і вини з тебе за побої його, отця Івана, і нахабство твоє належить узяти 40 кіп грошей… і товар, тобою відібраний, йому, отцю Канторовському, повернути безоплатно, тому що ми їхню, старшини полкової лубенської та духовних осіб, думку визнаємо слушною, пильно наказуємо, абись одразу після одержання цього нашого указу 40 кіп грошей за безчестя й увічча на підставі зазначеного правного визначення позивачеві отцю Канторовському заплатив, за прищепи, у його тестя лісі викопані, нагородив і четверо товару забраного, за протори й збитки його, отця Івана, без грошей повернув, як і до церковних справ не втручався б і роковщини з підданих своїх як і раніше збирати не забороняв би, щоб до нас надалі про це не надходили скарги. А якщо не збираєшся задовольняти вимоги його, отця Канторовського, згідно з правовими визначеннями, то одразу після одержання сього нашого указу сам сюди приїздив для остаточного розгляду в Глухів, де за виявлений тобою опір без покарання тебе залишено не буде…»

Очевидно, Осип Гамалія, одержавши цей суворий гетьманський указ, задовольнив ображеного ним безсальського священика Івана Канторовського, тому що поїздка в Глухів нічого приємного обіцяти йому не могла…

Осип Гамалія залишив двох синів: бунчукового товариша Івана, який володів у Харківцях, Безсалах і слобідці Гамаліївці 333 душами (1782), і Михайла, який був спочатку значковим товаришем Лубенського полку, а потім, звільнений від служби «за глухотою й сліпотою», полковим хорунжим (1767) і секунд-майором (1787). У 1782 році він мав у Западинцях, Безсалах і на хуторі Дубровському 295 душ. Федір Михайлович одержав від батька с. Бербениці, але, не задовольняючись тими землями, які прихопив до нього від с. Жабок ще його дід, про що 

Невелика за своєю територією Сенчанська сотня, яка спочатку належала до сотень Миргородського (1649 – 1658), а потім Лубенського (1658 – 1781) полку, складалася із сіл, хуторів та інших поселень, розташованих поблизу Сенчі, яка лежала на Сулі. Ця ріка ділила сотню на дві частини, причому більшість поселень, які її складали, розміщувалися на правому березі. Під час нового полкового поділу Хмельницьким у 1649 році в Сенчанській сотні було всього 113 реєстрових козаків. За переписними книгами 1666 року, до складу сотні входили такі поселення: Васильки, Юсківці, Хрулі, Скоробагатьки, Гапонівка, Хиці, Бодаква, Ломаки, Ждани й Христанівка. У 1740 році сотню складали ті ж поселення з додаванням сіл Лучки, Слобідки й трьох хуторів: Івана Криштофовича, Семена Слюза та Ієремії Корсуна.

Близько середини XVIII ст. Сенчанська сотня була розділена на дві частини, названі першою Сенчанською сотнею і другою Сенчанською. Обидві сотні проіснували до зміни адміністративного поділу України в 1782 році, коли ввійшли до складу Лохвицького повіту.

Сотенне місто Сенча (Синець) було заселене на початку XVII ст.і належало до маєтків князів Вишневецьких, налічуючи 1403 господаря. У 1613 році власник Ржищева скаржився на Михайла Вишневецького за те, що той приймав його селян-утікачів до Сенчі; у 1618 році Сенча згадується в перелікові фортець і міст з хуторами, належних Вишневецьким, на які у той час скаржилися деякі правобережні власники за прийом втікачів-селян. Близько 1630 року Сенча платила вишневецьким 180 злотих грошової повинності й у 1648 році в ній жив управитель від власників Суфчинський, до якого їздив у січні того ж року Вишневецький. Після вигнання поляків з України Сенча стала центром сотні свого імені й увійшла до складу Миргородського полку, брала участь у подіях того часу, причому в 1665 році у відомостях московських чиновників називається серед зруйнованих міст.

Інформація про кількість міщанського населення Сенчі (крім козаків) збереглася в московських переписних книгах 1666 року. На цей час тут показано міщан першої статті – 33 двори, середньої – 46 дворів, меншої – 40 дворів, а всього 119 дворів. Якщо вважати, що в кожному дворі було по одній сім’ї з чотирьох осіб, то міщанське населення Сенчі в той час дорівнювало приблизно 500 душам. Козаків, скоріш за все, було менше, тому все населення Сенчі не перевищувало тоді тисячі осіб.

У 1666 р. на Сулі під Сенчею було декілька млинів, причому про греблю, на якій вони розташовувалися, сказано, що «збудована вона громадою й громадою нині ремонтується». Млини тоді належали Левку та Івану Яблунівським, Семену Перетятьку.

Про кількість населення Сенчі у ХVІІІ ст. свідчать ревізькі книги 1740 й 1783 років. Так, за ревізією 1740 р. козаків тут показано 92 двори (138 сімей), козацьких підсусідків 205 дворів (228 сімей), старшинських підсусідків 39 дворів (43 сім’ї); міщан було всього 52 двори (51 сім’я), серед яких заможних лише 2 двори, «тяглоубогих» – 6 і піших – 44 двори. Окремо в ревізії показано двори ремісників: гончарів – 4, кравців – 4, шевців – 1, теслів – 2, колісників – 1, ковалів – 1. Припускаючи, що кожна сім’я складалася з чотирьох осіб, визначаємо, що при 401 двору й 473 сім’ях, враховуючи козаків, козацьких і старшинських підсусідків, міщан і ремісників разом населення тоді становило приблизно 1900 осіб.

Окремо від інших у ревізькій книзі показано вільні двори, які належали різним чиновникам. Таких дворів у Сенчі в 1740 році було 16. Вони належали сотнику Івану Криштофовичу, міському отаману Якову Салимовському, сотенному хорунжому Степану Мельнику, сотенному осавулу Микиті Гладуну, писареві Михайлу Маніковському, війту Іванові Курбацькому, бурмистру Іванові Литвиненку, осавулу ратушному Іванові Кулішу, отаманові поштовому Павлу Коту, городничому Петру Качаловському, Криштописі, колишній дружині сотника Слюзисі Леонтієвій; заїзні двори: бунчуковому товаришу Ієремії Корсуну та значковим товаришам Івану, Петру й Федору Криштопам. На той час у Сенчі було чотири церкви: Троїцька, Успінська, Різдвянська й Миколаївська. При трьох останніх були й «шпиталі».

У 1756 році в Сенчі проходило три ярмарки на рік: 9 грудня, на Хомин тиждень і 27 серпня; торги відбувалися щонеділі.

За відомостями 1783 року (О. Шафонський, Опис Чернігівського Намісництва, с. 583-584), «містечко Сенча розташоване на обох сторонах ріки Сули й річки Сенчі, на косогорі, на стовповому шляхові, що веде із Лохвиці в Миргород та з Кременчука в Лохвицю, Ромни й Глухів. Більша частина цього містечка лежить на правій, нагірній стороні ріки Сули, а менша на лівій, луговій, і ця остання називається Засуллям і з першою з’єднана мостом. У нагірній частині ще зберігся старий розвалений земляний вал з чотирма зруйнованими воротами й при ньому особлива земляна фортеця. Будівель у Сенчі розташовується: церков дерев’яних – 4, будинків панських – 11, будинків священиків і церковнослужителів – 12, будинків козацьких і різночинських – 630, селянських (поміщиків Слюзів і Криштофовича) – 60, а всього 717 дворів. Козаків і селян за ревізією 1782 року налічувалося 4619 душ. Крім цього, у Сенчі було: церковних шкіл – 4, богаділень – 2, кузень – 7, один селітряний завод військового товариша Тимофія Пащенка; млинів водяних на р. Сулі поміщицьких – 8 поставів, млинів ступних – 7, млинів вітряних – 39.

У самому містечку при будинках і довкола нього є плодовиті сади. Лісу стройового, степу й орної землі це містечко з надлишком має, й жителі займаються хліборобством та скотарством. Пшеницю купують у них промисловики із Стародуба, жито відвозять у Кременчук, а худобу продають на ярмарках у самій Сенчі й у Лохвиці. Дехто їздить у Таврію по сіль і на Дін по рибу, які тут же та в інших місцях на ярмарках подають; інші промишляють свіжою рибою, яку виловлюють у р. Сулі, а дехто торгує гарячим вином, яке готує тут же, в Сенчі. Перебувають тут і цехові, як то: шевці, кравці й ткачі».

Міське самоуправління й господарство. Сенчанські війти

Визначити час, коли Сенчею почала керувати ратуша, важко через відсутність інформації. Цілком можливо, що міське самоуправління тут, як і в Лохвиці, було введене ще Вишневецькими. У переписних книгах 1666 року є неспростовні дані, які показують, що в цей час у Сенчі була вже ратуша, тому що в переліку міщан названі війт і бургомістр. Через брак джерел можна назвати тільки двох сенчанських війтів: Ярему Єфимова (1666р.) та Івана Курбацького (1740р.). Так само важко сказати щось стосовно сенчанського міського господарства, яке, без сумніву, було дуже невелике.

Сенчанські міські отамани нам відомі наступні: Сергій Криштопенко (1688р.), Кирило Криштофович (1708р.), Яків Салимовський (1740р.), Степан Пестич (з 1645р.). Із них перші два були у свій час сенчанськими сотниками й про них піде мова нижче, а Степан Пестич був призначений на цю посаду в 1745 році й був сином лохвицького сотника (див. вище).

Михайло Шипало (1649), Михайло Будовиченко або Добов’яченко (1672), Павло Заліський (бл. 1677), Сергій Криштопенко (1680), Леонтій (Лесько) Васильович Слюз (1687 – 1695), Кирило Криштофовича (1710 – 1718, 1720, 1723 – 1726), Степан Григорович Корсун (до 1720), Степан Михайлович Милорадович (1727), Іван Криштофович (1727 – 1757), Тимофій Криштофович (1757 – 1772), Павло Федорович Слюз, 2-ї сотні (1771 – 1782), Пилип Криштофович 1-ї сотні (1782).

Із цього переліку сенчанських сотників видно, що п’ятеро належало до сім’ї Криштофовичів і що вони займали сотничий уряд більше 50 років. Отже, право, яке надавало козакам можливість обирати собі старшину «вільним голосами», в Україні майже не діяло. Криштофовичі за свою службу сотниками нажили собі великі маєтки в Снчанській сотні, про що буде сказано детальніше в біографічному нарисі про кожного з них.

Першим сенчанським сотником був Михайло Шипало, згадуваний у реєстрах 1649 року; поряд з ним записаний Фесько Глоба, а далі – Іван Шипаленко, очевидно, син сотника (реєстр усього Війська Запорозького, с. 277). У цей час Сенчанська сотня входила до складу Миргородського полку й налічувала 113 реєстрових козаків. Після цього сотника у нас виникли значні пробіли, пояснювані тим, що сотнею в цей час керували люди, які не залишили після себе ніяких слідів у місцевій історії. Маємо інформацію про сенчанського сотника Михайла Будовиченка, або Добов’яченка, відомого тільки тим, що він у 1672 році підписав акт обрання в гетьмани Самойловича. Близько 1677 року сотницький уряд у Сенчі займав уже Павло Заліський, можливо, син сенчанського реєстрового козака Федора Заліського (1649), а в 1680 році – Сергій Криштопенко, родоначальник Криштофовичів, судячи із прізвища – польського походження, як про це, утім, стверджували і його нащадки вкінці XVIII ст.; при наступному сотникові Криштопенко займав скромний уряд сенчанського городового отамана (1688), а його місце зайняв Леонтій Васильович Слюз.